За свої неповні тридцять три роки Ярчик свято переконався лише в одному. Все підкорюється закону терезості. Ні-ні, не тверезості. Хоча би не завадило. Терезості. І жодна Тереза не має до того стосунку. «Терезість» – від слова «терези». Ярчик сам вигадав це слово. За його дивакуватим, терпким, навіть різким звучанням ховаються глибокі, хоча і прості, істини. Цілий порядок світосприйняття, якщо завгодно.
В дійсності ця терезість виглядає наступним чином. Ярчик уявляє світ велетенськими терезами. Вони стоять посеред довгого, широкого коридору. На шальках тривожною гіркою лежать зім’яті аркуші паперу, розміром з кулак. Шальки врівноважено. Під терезами сидить малий хлопчак. Він оперся спиною на них, наче на стовбур дерева. Він щось насвистує собі під носа. Це – Бог. Таким бачить його Ярчик.
Так ось.
По всій довжині коридору шорхають вихлясті протяги. Час від часу якийсь із них вихоплює з шальок один або кілька аркушів. Протяг жбурляє їх та котить підлогою. Аж допоки паперові пом'яті кульки не зникнуть із поля зору. Хлопчик задумано проводжає їх поглядом. Записує щось собі до записничка. Легко підіймається. Дістає невідь-звідки потрібну кількість аркушів. Жмакає їх. Вкладає на шальки, обережно врівноважуючи терези. Кидає кудись в далечінь коридору посмішку і знову сідає. І так – до наступного поруху протягу.
Тим, хто не розуміє цього образу, Ярчик роз'яснює додатково. Набагато простіше. Мовляв, Всевишній бачить ваші втрати і відшкодовує їх, як тільки помітить. Ті його знайомі, кому вже відшкодовано – вірять більш-менш охоче. Ті, кому ще ні – навпаки. Сила віри у цей закон зворотно залежить від кількості часу, що минув у очікуванні відшкодування. Ну, тому що важко вірити у справедливість, якщо не відчуваєш її на своїй шкірі. Особливо, якщо довго не відчуваєш.
Але у Ярчика свої стосунки з цим законом терезості. Дуже прості. У його випадку він майже завжди спрацьовує негайно. Можливо, саме тому Ярчик так легко і вільно це все уявляє і описує. Хлопчика, терези, папір, протяги і записник. І справді, скільки Ярчик себе пам’ятає – його життєві поразки не вгризаються глибоко. Одразу по невдачі трапляється якась подія, яка притамовує біль. Ну, це якщо в тебе заболіли зуби, а хтось миттєво вкладає тобі до долоньки пігулку. Ковтаєш її – і болю нема. Приходять легкість і відчуття щастя. Щастя – це коли перестають боліти зуби.
Ось так все просто.
Часом в нього зовсім закінчувались гроші. Тоді Ярчик обов’язково знаходив якусь двадцятку просто на вулиці. Треба було лише вигнати себе з помешкання на прогулянку. Трохи рідше він знаходив рівні, мовби випрасувані, грошові папірці вдома. Звісно ж, у книжках. І само собою – випадково. Поодинокі, забуті, рятівні папірці. Аби цілеспрямовано знайти гроші у його велетенській книгозбірні, треба було мати час і залізне терпіння. Коли Ярчик голодний – в нього немає ні того, ні іншого. Легше і швидше знайти на вулиці.
І так – з усім на світі. Ярчик втрачає роботу? Не довше, ніж за місяць, з’являється нова, не гірша. З дому втікає кіт? Вже за тиждень Ярчик зустрічає біля під’їзду мале кошеня і забирає його собі. Ярчик розстається із дівчиною? За кілька днів випадок знайомить його із наступною.
Ярчик легко прив’язується і легко відпускає. Імена тих, хто не поруч із ним, перестають бодай щось важити і невдовзі забуваються. Ярчик живе зі світлою головою, короткою пам’яттю та ніколи не пускає у людях коріння. Вітер носить його, наче степом. Від одного серця до іншого. Перекотиполе.
Олексій Чупа
https://www.youtube.com/watch?v=jg6QmO8My00